Вишивання – один із наших національних звичаїв. Що ж треба знати про вишивку загалом і про мову рушникову?

Рушник – символ дороги, життєвого шляху. Тому важливо, аби боки рушника були не обрізаними, а цільними. Нині багато хто на Поділлі, на Буковині, Волині й на Поліссі захоплюється яскравим гуцульським рушником, прикрашає ним оселю. Тут не все так просто, адже галичани і гуцули не вишивали, а ткали рушники. І лише зовсім недавно на Гуцульщині почали вишивати рушник, тож на нього почали переносити узори з жіночих сорочок. А це вже не сакральні, не охоронні, а просто декоративні речі, які не можна використовувати у весільному обряді. На рушник не можна переносити узори із сорочок чи инших речей, особливо з жіночих. Це тому, що символіка жіночої сорочки притягує енергію родючости. І якщо наречені стають (а треба ставати лише коліном, а не взуттям!) на такий рушник, виходить казна-що: чоловік же не народжує дітей!..

Справді, не всі й знають, що дальше Поділля вишивáних рушників не було. Поступово вишивати рушник почали в инших краях. Але парадокс: із поширенням одного звичаю почали спотворюватись инші. В усі віки, було, дівчина вишивала рушник, цю сакральну річ, вкладаючи в неї свій зміст, своє бачення власного майбутнього життя в подружжі. Нині нерідко рушник для одруження купують на базарі або замовляють знайомим вишити. Й цим дівчата, а головне – їхні матері, показують не лише власне незнання звичаїв, невміння, що було соромом, а й зневажливе ставлення до своєї долі та до життя і долі рідної дитини. Адже між дотриманням звичаїв рідного народу і щасливим життям рідної дитини – найпряміший і тісний зв`язок. А ж яка то радість, коли вишиванку тобі готувала рідна людина!
 
Вишивка – це закодований лист у прийдешні часи. Тому візерунки на вишиванках повинні бути не випадковими, не насмиканими звідки-небудь. Жінки своїм чоловікам не вишивали яскравих сорочок, казали: то молодецькі, і тим дбали, щоб до них не привертали увагу инші жінки. Чоловікам потрібні скромніші, не яскраві, а парубоцькі сорочки, позаяк парубком первісно називали того, хто вже має "пару під боком". Крім того, хоч нині і зростає кількість вишивальниць, але техніка вишивки не така різноманітна, якою вона була раніше, якою її витворив наш нарід протягом багатьох віків. А тим часом українському мистецтву вишивки відомо близько двохсот видів швів!

Вишивка – це унікальний різновид народної творчости, як рукотворної, так і словесної. Багатство і невичерпність народної фантазії просто вражає! Крім найпоширеніших гладі і хрестика, є ще й такі види швів (вслухаймось, вчитаймось хоча б у самі лишень слова! Яка в них мелодика, яка творчість і поезія словотвору, народна поезія! Запишімо, запам'ятаймо сі слова, бо вже й вони зникають, а не лише види швів у вишиванні). Це – самобутні ("оригінальні") слова, це наша народна лексика, яку конче потрібно зберегти, як і самі види швів: качалочка, "просо", кривулька, двобічна штапівка, розетки, набірування, настил, зигзаг (чичманський, із вушками), верхоплут, півхрест, ромбики, бігунець, поперечна і поздовжня низь, вирізування, зерновий вивід, зірочка, городоцький шов, старокиївський шов, косий хрест, стебловий шов, жаб’яче очко, розсипний хрест, стрічка, переплетення, ланцюжок, заволікання (затягування), петельний шов, виколювання, сіточка, низь замкова, курячий брід, занизування, витинання, стебнівка, низинка, яворівка, вівсяночка, козлик (або бархатний шов), шов перетиком, шов морями (коли вишите тло, а узор не вишитий), зерновий вивід, лиштва, верхостьоб, курячий слід, солов’їні вічка, завитки (баранячі ріжки), золотянка (вишито "золотою" ниткою), похилий шов, шов косичкою, контурний (окантовка хрестика)...